Матриця розрухи.

0

Несіть інша держава. Це погнило… (Олена Бондаренко)

На інформаційному фронті України без змін. Взаємні артилерійські обстріли відрами смердючої консистенції змінюються килимовими бомбардуваннями касетними боєприпасами – фейки, «викриття» на підставі «фактів з відкритих джерел», чужу брудну білизну, хайп і джинса.
Хоругви з ликами політичних пройдисвітів, прапори всіх кольорів і відтінків, скріпи і цінності – все змішалося. Люди, коні — теж. «Вата» настає, «вышивата» контратакує, «адекватники» заходять з флангу, «свідки бизвиза» формують диверсійний загін, адвентисти ліберальної ходьби розкладають багаття для узятих в полон прочан до мощей полеглого СРСР.
Обсягом інструкцій з алгоритмами розпізнавання «свій — чужий» заздрить навіть повне зібрання творів Льва Толстого. Враховано все – від розрізу очей і графи «національність» до статевої самоідентифікації і відповіді на питання: «Чий Крим?»
Щось привнесено, нав’язане ззовні. Більшу частину ми створили самі. І в цій матриці інформаційної громадянської війни загрузла ціла країна. Міцно. Грунтовно. Здається – назавжди.
Це потворне задзеркаллі періодично випускає своїх демонів назовні. А в інформаційній матриці гучно лунає: «загинули наші герої» і «ми знищили ворогів».
Сподіваюся, коли-то буде опублікована страшна статистика війни на Донбасі. І багато хто дуже здивуються, що «герої» і «вороги» — це громадяни однієї держави. А відсоток щодня знищуваних полками і дивізіями «окупантів» мізерно малий.
На жаль, нам не допоможуть ні гиперлупы, ні надшвидкісний широкосмуговий інтернет в кожному селі, ні «фантастичні реформи» і Гройсман в смартфоні. Це апріорі неможливо в країні, де «чеснота» патріотичної ненависті домінує над «зрадой» здорового глузду.
Не допоможе до тих пір, поки ми не зрозуміємо — треба витягувати себе з болота нами ж створеного задзеркалля. Треба міняти «інформаційні якоря», міцно утримують людей.
До історії не можна «ставитися». Від виряченими очима і зруйнованих пам’яток Жуков не перестане бути тим, ким він був, а у Бандери не з’явиться на руці татуювання номери укладеного табору смерті Заксенхаузен.
Історію треба вивчати. Від білого до чорного через тисячі відтінків сірого. Тоді ми нарешті зрозуміємо: нас навіть ніхто і не намагався підняти з колін. Нас просто розгорнули від одних ідолів до інших.
Мова – це не «наше гостра зброя» або «оберіг нації». Це всього лише засіб спілкування. Інструмент. Для комунікацій, накопичення і передачі знань нащадкам. І чим різноманітніше цей інструмент – тим краще для країни.
У Швейцарії чотири мови. Це тільки офіційно. Не враховуючи діалектів, локальних і власних варіантів літературних мов. І у франкомовних кантоні Женева ніхто не «париться» з приводу мовної агресії німецького кантону Граубюнден.
Можливо тому у швейцарців виходять такі чудові ножі? А у нас — гасла. Ось, тільки, з допомогою добротного швейцарського ножа можна виконати безліч корисних операцій, а з допомогою автохтонних «Понад усе!» — тільки дерти мідні глотки.
Не може бути «правильних» і «неправильних» українців. Можуть бути тільки громадяни. І ставлення до громадянина визначатися лише одним фактором – законослухняністю. Все інше: від кольору шкіри, релігійних переконань, не повинно хвилювати абсолютно нікого – від сусіда до держави.
А право особливо буйних «активістів» на вираження своєї думки закінчується рівно там, де починається право інших на безпеку, недоторканність внутрішнього «я» і право спокійно працювати. Та й самих «активістів» потрібно називати правильними словами – вже, вибачте за відсутність толерантності! – «неробами» і «ледоцюгами».
І так крок за кроком. Дуже довго.
Перевстановити операційну систему на комп’ютері – справа кількох годин, перепрошити колективне свідомість суспільства – підуть десятиліття. І повинні змінитися кілька поколінь. І «великі друзі» нам тут не допоможуть. Навпаки. Тільки самі.
А от чи є в нас час, щоб хоча б зупиниться! Чесно кажучи, не знаю. Але зупиниться потрібно сьогодні. Завтра буде вже пізно.
Олексій Куракін, Кореспондент

Джерело: http://zenit2.com.ua/