Частина перша : заїка.
З самого раннього дитинства я дуже сильно заїкався. Не знаю, як я цим “заразився”, але пам’ятаю, що я самостійно поширював версію про “великій машині, яка мене мало не збила на смерть”. Щось мені підказує, що я сам для себе це вигадав, але це не точно.
Розмовляти мені було дуже важко. Іноді я вважав за краще взагалі не говорити, так як слова починали “застрявати” вже будучи вимовленими подумки.
Наприклад, одного разу трапився “ганьба” з серії “хотіли, як краще, а вийшло, як завжди”. Ми натовпом в дворі щось будували зі снігу і паралельно обговорювали мультик “Алладін” – просто згадували смішні епізоди з цього мультика і сміялися. І тут я вирішив теж поділитися моментом, який ще не був згаданий нами, коли головний герой з мавпою вперше познайомилися з джином.
І тут Руся – найстарший з нас помітив, що я намагаюся щось сказати під загальний гамір і гаркнув: “Так, а ну ка, тихо все!!! Дайте, сказати!”. Слово “оплески” реально дуже важкий… я намагався вимовити його напевно з хвилину під загальне мовчання! Все ж я героїчно впорався. Ніхто не сміявся. Та й момент, скажемо чесно, був не дуже. Тоді мій страх перед “сценою” багаторазово посилився і цей момент клеймом залишився в моїй пам’яті назавжди.
Крім усього іншого я добре пам’ятаю обличчя друзів, які терпляче чекали поки я отзаикаюсь на який-небудь букви і закінчу фразу – я дуже переживав, що їм доводиться мене терпіти і “цяцькатися” зі мною. Як страдницьки починав жмуритися батько, коли намагався вгадати і сказати за мене, те, що я намагався вимовити. Тортурами були дзвінки мамі на роботу, так як потрібно було вимовити велику промову : “Здрастуйте. А покличте, будь ласка, Олену Олександрівну до телефону”. Мені здається, що, припустимо, 100 таких дзвінків я закінчив фразу, напевно, тільки пару раз в житті… в інших, якщо перше слово – що називається – не пішло, то мене переривали : “Здрастуй. Олено, тобі син дзвонить!” В школі я дуже страждав від викликів до дошки або відповідей з парти, але зазвичай вчителі знали про це і я часто мав протекцією від такого.
З ранніх спогадів спливає, як ми з бабусею їздили в Майкоп, де мене лікувала якась “чародійка всієї Русі”, яку порадили добрий люди. У рідному місті пам’ятаю, як мати водила мене до аналогічної сумнівною тітки-змовниці. Мене укладали на диван, просили закрити очі і починався “змова”: від святого Іоанна і всяке таке)); водила руками навколо моєї голови і щось шепотіла. Тексту шепоту і в чому була суть такого лікування я не запам’ятав… мені здається, що в основному я просто засипав або дрімав, потім прокидався в кінці сеансу, і шахрайка цілителька звітувала про чергової успішної терапії і отримувала мами гроші за сеанс.
А один час, коли мені було років 10, я ходив лікуватися від заїкання в поліклініку до цього лікаря, правда на масаж. Це було найприємніше, хоча теж марна лікування. Я чудово запам’ятав деталі: біла кушетка, застелене прозорою клейонкою; металевий стелаж з полицями, на одній з яких на великому підносі лежали тюбики з дитячим кремом і наклеєними на них білими пластирами з прізвищами дітей-пацієнтів – один з них був з моєю. Вже в коридорі, не доходячи до кабінету, стояла аура змішана з усіх цих кремушков, а в кабінеті напевно навіть стіни увібрали в себе ці запахи.
– Прізвище? – на першому сеансі задала мені питання дівчина-лікар.
– Б-б-б… Ба-ба-б-б-б – я замовк і опустив очі на підлогу.
– Давай, – вона взяла медичну карту і переписала з “корочки” моє ім’я і прізвище в якийсь свій журнал.
– Роздягайся до пояса і лягай на кушетку. Крем приніс? – запитала вона. Я ствердно кивнув.
Ходити на масаж мені дуже подобалося, але він, як і слід було очікувати, не допоміг… як загалом і “заговорщицы”.
Частина друга : Не заїка.
З часом я для себе помітив дивну і незрозумілу річ. Наприклад, коли ми в садку або в школі співали хором пісні, коли я читав вголос друкований текст або по пам’яті розповідав вірш… в ці моменти я не заїкався взагалі! Один з моїх знайомих якось мимохіть і дуже в тему поділився, що його тітка перестала заїкатися, використовуючи метод “мисленого проспівування фрази перед тим, як її озвучити”. І я міцно над цим замислився. Потім я ще десь дізнався, що є метод візуалізації слів перед очима перед тим, як сказати”. Виходить, що перший метод це симуляція співу, а другий – читання.
Якимось чином, для мене вони виключають заїкання і я вирішив спробувати обидва :
– пропевание;
– прочитання.
Тим паче, що це не вимагало якихось надзусиль, так і займатися цим можна було у себе в голові у будь-який час – ніхто і не помітить. Життя тривало, а я тренувався, і так, і сяк.
І я переміг. У мене залишилися проблеми зі словами, які починаються на деякі сполучення приголосних літер типу “кр”, “пн”, “тщ”, “бл” і т. п. Причому чомусь це стосується тільки звичайних слів, наприклад, “бланк” або “бланш”, але не матів), які закінчуються на “я” і на “ять”) У мене навіть є знайомий і в свій час брат по нещастю, який веселив усіх часів тарифів “перші 5 секунд безкоштовно”. Від нього можна було отримати п’ятисекундний дзвінок наступного змісту: “П-п-п… До-до-кх…” , і який незмінно і без всякого заїкання закінчувався на “Бл..ь” або “Сука”. Потім, якщо я все правильно пам’ятаю, з’явився “О ” Лайт” і можна було порівняно дешево спілкуватися скільки потрібно.
На даний момент, люди, які не знають мене з дитинства, навіть і не підозрюють, що я заїкаюся. “Проблемні” слова я намагаюся обходити і використовувати інші. Якщо не виходить, то повертаюся до методу візуалізації(прочитування) або, якщо я відчуваю, що не зможу вимовити слово “червоний”, то я розбиваю його на “до”-“расный” – це краще, ніж “до-до-до-до-червоний”. Іноді мене навіть відвідують періоди, коли я можу цілий день розмовляти швидко “як з палимета” і в ці моменти я точно знаю, що не заїкаюся. Шкода, що це лише часом. Це я поки теж пояснити не можу… але такі періоди мені страшенно подобаються.
Спасибі, що дочитали) раптом мій досвід може комусь допомогти.
Джерело: http://ua-games.com.ua/
